Лесові лісостепові (опільські) природні райони Львівської області

Група лесових лісостепових (опільських) природних районів включає

• Сокальське пасмо,
• Львівське Опілля,
• Ходорівське Опілля і
• Сансько-Дністровську увалисту височину.

Цю групу районів об'єднує поширення плоских або злегка хвилястих місцевостей, вкритих лесовою поволокою. У зв'язку з цим тут

• поширені відміни чорноземних грунтів широкого діапазону (від типових чорноземів до світло-сірих опідзолених лісових грунтів);
• існує потенціальна загроза поширення ерозії як лінійної (промоїни, яри, балки тощо), так і площинної, ґрунтової, тому що лесові суглинки легко їй піддаються;
• є високий процент орних земель, тому що природна родючість грунтів на лесах завжди вища, ніж на пісках чи безлесових суглинках (отже, лесові райони завжди мають більш змінені природні умови, більш окультурений вигляд).

Проте окремі райони цього типу мають свої індивідуальні відміни, до характеристики яких ми й переходимо.

Сокальське пасмо

Сокальське пасмо займає північну, більшу частину Сокальського і незначну площу Радехівського адміністративних районів (села Бишів, Забава) на північ від рік Солокії і Білостоку, які є природними границями пасма з півдня. Усі інші границі цього району окреслені на заході державним кордоном з Польщею, а на півночі і сході — адміністративною границею з Волинською областю. У цілому Сокальське пасмо є частиною Волинської лесової лісостепової височини. Мінімальні висоти пасма розміщені в долині Західного Бугу (до 175 м), який розділяє Сокальське пасмо на дві майже рівні частини: Забузьку і Тартаківську.

Основним (домінантним, фоновим) природно-територіальним комплексом тут є лесовий ярус, який займає не менше 75% території природного району. Доповнюючими (субдомінантними) комплексами є лесовий середньотерасовий ярус і нижньотерасовий, що займають відповідно 18 і 7 % території.

Лесовий ярус не тільки найбільший за площею, але й найвищий, тому що він займає висоти понад 230 м. Цей ярус також найстарший (утворився після окського зледеніння) і тому має добре розвинену поверхню з численними вододільними підвищеннями і розлогими зниженнями (видолинками, балками), а місцями зі свіжими ярами та промоїнами. Завдяки цьому тут можна спостерігати досить складну структуру, виражену вододільно-хвилястими; місцевостями з сірими опідзоленими грунтами, місцевостями розлогих знижень та схилів з опідзоленими чорноземами і темно-сірими опідзоленими грунтами та видолинками з лучно-чорноземними грунтами.

Для середньотерасового ярусу характерні місцевості другої тераси з близьким заляганням ґрунтових вод і розвитком чорноземно-лучних і лучно-чорноземних грунтів та місцевості третьої тераси, складеної типовими лесами, на яких утворились звичайні, або типові глибокі та неглибокі чорноземи, переважно малогумусні. Цей ярус поширений майже виключно на Забузькій стороні, на лівобережжях Західного Бугу і Солокії.

Низькотерасовий ярус виражений тут заплавами, переважно супіщаними з дерновими грунтами, іноді лучно-болотними, і місцевостями першої тераси, звичайно піщаної з дерново-слабопідзолистими грунтами, які місцями вкриті свіжими суборами. Поширення цих ландшафтних комплексів по території Сокальського пасма нерівномірне: на східній, Тартаківській, стороні практично відсутній середньотерасовий ярус з властивими йому типовими чорноземами, а в лесовому ярусі переважають вододільно-хвилясті місцевості з сірими опідзоленими грунтами. На Забузькій стороні в лесовому ярусі переважають розлогі зниження і плакори з опідзоленими чорноземами та темно-сірими грунтами, а, крім цього, великі площі займають місцевості середньотерасового ярусу з типовими і глибокими чорноземами. Цим зумовлена ще одна відміна: Забузька сторона хоча й вища, але більш рівнинна і майже не має плакорних лісів (на межиріччях), тоді як на Тартаківській стороні рештки плакорних лісів (грабових дібров) трапляються досить часто.

Відміни в структурі природних комплексів і якості земель Забузької і Тартаківської сторін дуже помітні і підтверджуються співвідношенням типів грунтів цих районів (табл. 19).

Наведена таблиця підтверджує, що Забузька і Тартаківська сторони Сокальського пасма фактично належать до різних ландшафтів, отже, утворюють різні природні райони, відмінні як структурою своїх природних комплексів, так і потенціальною продуктивністю земель. Таким чином, Сокальське пасмо складається з двох природних районів:

• Забузького, в якому переважають місцевості лесового ярусу з поширенням грунтів чорноземного типу, і
• Тартаківського, що характеризується лесовими місцевостями з поширенням сірих опідзолених грунтів.

Слід відзначити сприятливі природні умови для розвитку ставкового господарства в районі Сокальського пасма і звернути увагу на необхідність боротьби зі зростаючим забрудненням промисловими стоками р. Західний Буг, яка є прохідним шляхом для рідкісного у нас вугра, не кажучії вже про оздоровче значення цієї ріки. Слід звернути також увагу на необхідність планування протиерозійних заходів на орних землях.

Львівське Опілля

Львівське Опілля розміщене на південний захід від Львова і обмежене чіткими границями: зі сходу р. Зуброю, із заходу р. Верещицею, з півночі Білогорще-Мальчицькою прохідною долиною і з півдня р. Дністер. В окреслених межах цей район являє собою хвилясте плато з середньою висотою близько 300 м над р. м., вкрите шаром лесовидних суглинків потужністю в декілька метрів, під якими залягають вапняки, а місцями гіпси верхнього тортону. Завдяки наявності покладів гіпсу на Львівському Опіллі часто трапляються карстові форми: невеликі лійки, блюдця, западинки, часом маленькі озерця, які можна спостерігати на території між Львовом і Щирцем. Там, де є більш потужні відклади гіпсу, наприклад біля Щирця, побудовані кар'єри для його видобутку та підприємства для переробки.

У ландшафті Львівського Опілля понад 80% площі займають міжрічкові лесові хвилясті місцевості, розділені широкими долинами річок на меридіональні смуги. Уявлення про структуру ландшафту Львівського Опілля дають співвідношення грунтів різного типу. Грунти чорноземного типу займають 12, дерново-підзолисті — 13, сірі опідзолені — до 49 і лучно-болотні — понад 17% площі.

У цілому Львівське Опілля майже безлісний природний район, в якому орні землі займають до 75% площі всіх угідь, а ліси — близько 9%. Характерною рисою грунтів є їх оглеєність, яка виникла внаслідок рівнинності і недостатнього природного дренажу цього району та значної кількості опадів (до 700 мм за рік). Отже, тут треба провести певні меліоративні заходи, зокрема для усунення оглеєності грунтів.

Особливо цікавими є численні широкі долини Львівського Опілля, які в багатьох місцях мають озероподібні розширення. Вони порівняно легко можуть бути перетворені у великі водоймища, в яких нагромаджувалися б значні запаси води як для задоволення промислових потреб Львова, так і для рибного господарства та відпочинку трудящих.

Ходорівське Опілля

Ходорівське Опілля майже цілком входить у Жидачівський район, утворюючи його північну, задніпрянську частішу і разом з тим являє собою західну частину так званого Галицького Опілля, розташованого в межах Івано-Франківської області.

Основним ландшафтним комплексом Ходорівського Опілля є середньотерасовий ярус, який займає понад 60% усієї площі цього району. До складу ярусу належать місцевості третьої і четвертої терас Дністра та його лівої притоки р. Луг, які ближче до Дністра складені піщано-галечниковими відкладами, а на північ від Ходорова — лесовидними суглинками. Така географія четвертинних відкладів зумовила своєрідну географію ландшафтних урочищ: у північній частині цього Опілля (між Ходоровом і Новими Стрілищами) у місцевостях третьої тераси панують лесові урочища з опідзоленими чорноземами та з сірими і темно-сірими грунтами. У Придністрянській частині району, там, де тераси складені піщано-галечниковими відкладами, поширені урочища з супіщаними дерново-підзолистими грунтами, що утворилися під сосново-дубовими лісами, які й тепер займають тут значні площі.

Уявлення про структуру ландшафту Ходорівського Опілля дає співвідношення площ ґрунтових типів, яке має тут такий характер: грунти чорноземного типу займають до 23, сірі лісові грунти — 46, дерново-підзолисті — 5 і лучні та болотні грунти — 20%. Ліси вкривають 6% загальної площі району. У цілому Ходорівське Опілля — це район давнього сільськогосподарського освоєння, у якому орні землі займають до 70% загальної площі.

Оскільки південна частина Ходорівського Опілля безпосередньо прилягає до Дністра, на якому бувають бурхливі літньо-осінні паводки, що іноді досягають катастрофічної висоти, то виникає необхідність проведення протипаводкових заходів на землях придністрянських колгоспів.

Сансько-Дністровська увалиста височина

Сансько-Дністровська увалиста височина є дуже своєрідним природним районом, перехідним від типово лесових лісостепових до передгірських, давньольодовикових. Проте у цьому районі все ж таки переважають суттєві риси лісостепової природи, про що свідчить співвідношення основних типів грунтів. Чорноземні грунти займають тут 18, сірі лісові — 64, дерново-підзолисті — 4, лучно-болотні — 9% площі. Крім того 5% території вкривають ліси.

У ландшафтній структурі Сансько-Дністровської височини панують місцевості увалів — простягнутих у довжину на декілька кілометрів міжрічкових підвищень з плоскими верхами та спадистими, а місцями й крутими схилами. Такі ували пролягають між ріками Верещицею і Вишнею — Коропусъкий, між Вишнею і Січнею — Підліський, між Січнею і Солотвиною — Золотковицький, між Солотвиною і Вільшанкою — Гусаківський, між Вільшанкою і Вирвою — Боратицький, і, нарешті, між Болозівкою та витоками Вирви і Солотвини — Чижківський, по якому проходить Головний європейський вододіл.

Усі ували, за винятком Чижківського, простягаються у північно-західному напрямі відповідно до залягання тектонічних структур, поширених у Зовнішній зоні Передкарпатського прогину. Усі вони розчленовані глибокими бічними притоками річок, завдяки чому мають численні відроги, миси тощо. Їх морфологічна будова характеризується такими загальними рисами; поверхні увалів, плоскі або ледь-ледь хвилясті, покриті темно-сірими опідзоленими та оглеєними грунтами, або опідзоленими і теж оглеєними чорноземами. Вони утворюють плакорні урочища з орними землями. Привершинні схили увалів, переважно пологі або ледь-ледь спадисті, вкриті сірими опідзоленими більш чи менш змитими грунтами, які теж використовуються як орні угіддя, але вимагають протиерозійних сівозмін. Придолинні схили увалів, в основному спадисті, місцями дуже спадисті зі змитими опідзоленими грунтами і використовуються як пасовища.

Міжувалові долини як ландшафтні комплекси (місцевості) теж мають характерну будову. Як правило, вони відзначаються плоскими і широкими днищами, які у багатьох місцях дуже розширюються, утворюючи озероподібні улоговини, зайняті селами (Гусаків, Нове Місто, Боляновичі, Тамановичі тощо). Днища долин часто являють собою урочища заболочених лук, а низькі надзаплавні тераси є ледь-ледь похилими поверхнями, що вкриті лучними чорноземами і використовуються як угіддя (садиби, городи, дороги, частково луки). Надзаплавні тераси середнього ярусу, як правило, побудовані валунними галечниками, які прикриті важкими суглинками з сірими та світло-сірими опідзоленими грунтами. У багатьох місцях у цих водно-льодовикових галечниках трапляються крупні, по декілька тонн вагою, кристалічні валуни, принесені з далекої півночі, з Балтійського щита (наприклад, біля с. Боляновичі).

Сансько-Дністровська увалиста височина відзначається м'яким, навіть як для Львівщини, кліматом. Середні температури січня тут перебувають на рівні -4°, а липня досягають +18,5°. Проте слід мати на увазі, що завдяки глибокій розчленованості поверхні тут є помітні відміни в температурах на вершинах увалів і в долинах річок, де бувають шкідливі для садів приморозки. Кількість опадів у середньому перевищує за рік 650 мм, що й викликає оглеювання грунтів та заболочування луків.